Я би птахою зірвалася в небеса.
Тихо так, щоби шурхіт крил не почув ніхто.
Понад ліси, де хвойна імла підіймається високо
У безмежність.
Бо твої поцілунки ще й досі наче терпке вино
Пульсують бордовим оксамитом на моїх вустах та шкірі.
І голос твій поміж моїх барабанних перетинок,
І запах твій бергамотовим лікером, солодким
Та пряним в мені застряг.
І вся ця історія ламає мене наче гарячка.
І твоя відсутність руйнує мою м’яку, мов перина – тишу.
І раптом, я відчуваю, як гавкає сусідській собака.
Як їздять машини, і вітер віття дерев колише.
Як хтось вимикає приймач та вмикає воду,
І зверху сусіди сваряться через малу зарплату,
Погану погоду, та сльоту.
Здається, я божеволію, та відчуваю, як сунуться стіни,
Мого особистого простору, чи моєї малої квартири…
Там де тебе, на разі, нема.
Навіть повітря стає колючим й різким.
Впивається в шкіру тисячами малесеньких голок.
От би дістати крила та вільно зірватися в небеса.
Чи залишитись на Землі, але тільки в твоїй любові.
© Христина Сирова
