Їжаки
Ми всі одне одному… їжаки!
Ми настовбурчуємо колючки, аби ніхто-ніхто не здогадався – десь в глибині глибин – що ми білі і пухнасті. І дуже хочемо, щоб нас погладили. Але нас стільки разів уже били словом та ділом у найвразливіші місця, що воно ніби й ліпше – згорнутися клубочком, відгородившись від людей і світу, і дивитись на все через оптичний приціл упередженості. Нехай не гладять. Але ж і не б’ють.
Світ жорстокий. Люди – злі. Жінки – ну, звісно ж, усі, як одна - меркантильні… Чоловікам потрібно лиш одне. А сонце – ліхтар.
Упевнені?
Ох, як же усе задавнено...
Але якщо захотіти щось змінити…
Я не знаю, чому, але працює лиш така послідовність: спочатку ми посміхаємося. Потім життя посміхається нам.
Погоджуюся, це попандос. 😊
Сидиш собі такий колючий-колючий, захищений-захищений – і з’ясовується, що все залежить від тебе. А так хотілося, щоб від когось.
Щоб хтось (коханий, фея, добрий чарівник) прийшов і сказав – я знаю, ти білий і пухнастий, а голки твої – штука вимушена, але тепер вони тобі не потрібні, бо віднині твій світ безпечний і в ньому завжди пануватиме любов. Ну і бажано, щоб ще відповідальну за це особу призначив. Ідеально, щоб це він сам і був. І щоб дослівно все звучало так:"Я зроблю твій світ безпечним, розжену всі хмари, вирішу усі твої проблеми і любитиму тебе завжди".
А ось – все залежить від мене – це якось… Не так прикольно. Відповідальність – вона така… Кажуть же – "весь тягар відповідальності". І оце що його тепер – на себе покласти???
Ну дико важко наважитися дивитись не через приціл. Особливо, якщо до того – не раз було ще і як боляче.
Але інакшого виходу, ніж скласти зброю – нема.
Ми не позбудемося голок. Але якщо їх хоча би не настовбурчувати… Існує ймовірність – хтось таки підійде ближче. Бо не боятиметься поколотися.
Перший крок завжди за тобою самим, як би "незручно" це не звучало.
Для того, щоб довіряли тобі, потрібно почати довіряти комусь. Пустити когось в особистий простір. Де вже не поставиш блок.
Страшно?
Ще і як! 😊
Але інакше – ніяк.
А воно таки того варте!
